На Майдані взимку цього року відбулась революція, народ її назвав Революцією гідності , бо десятки , а іноді і  сотня тисяч  людей вийшли  на вулиці відстоювати свою гідність жити чесно і заможно, щоби скинути владу мафіозних структур і путінських агентів, захопивших владу. Вони вимагали євроінтеграції і встановленя в країні чесного суду, припинення переслідування політвязнів, одною такою в той час була екс-премьер міністр Тимошенко, портрет якої весь час був  на ялинці на Майдані. І Юля два с половина роки до того показала всьому світові , як треба і можно себе вести проти злочиної влади , суддів. Вона показала, як захищається гідність людини навіть в таких скрутних обставинах, в якій вона опинилась. Нам про це  дуже вражаюче розповідає  журналіст Леонід Капелюшний. І ми лише даємо відривок з його статті.

У перший день слухання справи з «газових угод» у Печерському суді трапилася безпрецедентна історія. Думаю, вона й у світовій юридичній практиці безпрецедентна. Підсудна відмовилася вставати в суді й називати суддю «ваша честь»…

Така поведінка Леді Ю була викликом владі й системі, якого не знала Україна за свою історію. Це був не той випадок, коли людина викликає на себе гнів і силу системи за особисте. Тимошенко вийшла наперед, стала попереду всіх гнаних і принижених, не¬мов закликаючи: робіть, як я.

Все, що було потім – продовження протистояння владі й сис¬темі. Підлеглі ВІЯ так і не ризикнули надіти (спочатку на підсудну, а потім і ув’язнену) Тимошенко кайданки. Ми не бачили й не побачимо Тимошенко в тюремній робі – її для цього довелось би убити й перевдягнути мертву. Юлія Володимирівна перевернула уяву вільної й не вільної України про права людини в ув’язненні на охорону здоров’я. Це раніше посіпаки з пудовими кулаками нещадно лупцювали зеків і знали – нічого не буде. Тепер зна¬ють всі, що покарання невідворотне. Воно вже настало в осуді світової спільноти – для влади. І прийде час відповідальности конкретних виконавців, бо влада ВІЯ – до сходу сонця. А сонце ж таки зійде. 

Юлія Володимирівна демонструє всій Україні, й робить це не вперше, між іншим, що сила духу – найважли¬віша зброя в захисті чести й гідности.

Новітня історія знає злочини й більш страшні, як ув’язнення Юлії Тимошенко. Але я не пригадую такого системного, плано¬мірного та послідовного переслідування людини, тиску на неї через сім’ю, через близьких чи наближених людей, як це чинила влада на Ю. Тимошенко. Так було за Кучми, за Ющенка, продовжується і за Януковича. Уже сама вона в тюрмі, чоло¬вік у еміграції, тесть у домовині – попередньо також відсидівши відміряне владою, уже ув’язнені її соратники з роботи в Кабінеті міністрів і політичні однодумці, а владі – все мало. Ось вже поважний телеканал взявся зазирати під спідницю дочці Юлії Володимирівни. І це свідчить – у них справи геть кепські.

Задумаємося – в чому ж така небезпека Юлії Тимошенко для чинної влади? Вона була й народним депутатом, і віце-прем’єром, і двічі прем’єр-міністром. Похитнулися основи? Стало менше корупції? Збідніли олігархи – окрім зятя Кучми? Спалахнуло патріотичне рушення? Зовсім ні. Більше того, в ті часи побіля Юлії Володимирівні звилося таке гніздо охочих до наживи через тендери, через маніпуляції з бюджетом, що й гадючий клубок у порівнянні з ним видасться пухнастим зайчиком. І те, що вони порснули від неї ледь захмарилося – не виправдання. Але, переконаний, і не підстава для висновку – вони всі однакові. Не всі. Й не однакові.

Є таке просте і зрозуміле поняття, як потенційна небезпека. Звірине чуття на неї було в Леоніда Кучми, Будь-хто чи будь-що, людина чи явище, що мали для нього найменшу загрозу, корчувалися безжально й нищівно. Без слідів. Очевидно, Другий Президент недооцінив тільки свою ж таки висуванку й землячку. Юлію Тимошенко. Я не вірю, що продовження списку жертв від Гонгадзе й Чорновола до Кирпи та Кравченка його настрашило. Менше з тим, успішний бізнесмен Юлія Тимошенко зробила блискучу політичну кар’єру. Настільки успішну, що не без підстав претендувала очолити велику європейську країну, й судячи з реакції світових лідерів, її визнавали за політика, який має на це справедливу амбіцію. Але й це не може бути причиною тиску й переслідувань, бо амбіції в політиці – річ звичайна і звична.

Отож причина, скоріш за все, в намірах Тимошенко не когось замінити, а замах на зміну країни. Ладу. Політичної системи. Суспільної моралі. Це колосально загрожує не тільки власникам підприємств, які були у списку Тимошенко. Бо раптом вона за механізмами дії РОСУКРЕНЕРГО, за схемою привласнення Межигір’я забагне вивчати, наприклад, у добре їй знайомій сфері ПЕКу, як та за скільки придбані обленерго? Як поділений між олігархами сектор енергетики? Як сталося, що маючи серйозну сировинну базу вуглеців ми стали лідерами за ростом цін на моторне паливо та мастила? Має ж бути якесь пояснення й тому, чому в США, наприклад, де електростанції будували не народним коштом, а винятково за приватний капітал, електроенергія ледь не удвічі дешевша. І ще багато чого у злиденній Україні дорожче, як у розвинених країнах Европи. Власне, йдеться про докорінну зміну економічної політики, господарювання. А це невідворотно тягне за собою й зміну правлячого класу…

У Юлії Тимошенко є значний негативний рейтинг. Кажуть, він більший за позитивний. Щоправда, вимір цих «за» і «краще смерть, як Вона», надто неточний. Більше емоційний, як прагматичний. Як зважений. Доказовий. Скажімо, висміяна всіма речниками Партії Регіонів і Третім Президентом «Юліна тисяча», витлумачена як нестримний «популізм». Як загроза інфляції. А ось «Вітіна тисяча» виявляється – в сучасних умовах – турботою про добробут людей. Ніхто не б’ється в істериці, що підвищення пенсій розбалансує бюджетну рівновагу чи народить інфляцію.

Запитаймо себе і спробуємо чесно відповісти – чи так багато важить для сучасної України одна-однісінька доля? Наприклад, доля Юлії Володимирівни Тимошенко. Чи справді її засудження, хай і сто разів несправедливе, інспіроване, за сфальшованим звинуваченням – камінь на дорозі України до безвізового пересування Європою, суспільної злагоди чи єднання влади та опозиції? Чи немає рації у пропозиціях оточення ВіЯ – винести питання Тимошенко за дужки, не тиснути на «незалежний суд», не змінювати «на догоду одній людині» законодавство, зрештою, не драматизувати «цю справу», бо леді Ю має за собою такий хвіст сумнівних оборудок, що як навіть її засудили несправедливо за одним звинуваченням, то за кількома іншими – точно злодійка. Або й убивця.

Чи зайдемо з іншого боку. Чи так багато важить доля… Тут я пропоную поставити прізвище будь-кого з невинно засуджених, убитих чи покалічених, зґвалтованих, щоб накликати на всю країну, на мільйони чесних людей осуд світу? Щоб нас ставили у список країн-парій?

Ось як ми погодимося принести в жертву одну долю, не тільки відомого політика чи державного діяча, а легковажного дівчиська – як Оксана Макар, тоді ми усі виродки й ганьба. Як накриємо вночі подушкою вухо, коли хтось кричить про допомогу – виродки й ганьба. Якщо мовчимо, робимо вигляд, що нічого не відбувається, коли вершиться несправедливість – виродки й ганьба. Коли протиставляємо справжні чи ефемерні успіхи в економіці, суспільному житті, реформах і т.д. бодай одному життю – ми виродки й ганьба. Хай би як не ховалися кінці у воду з убивствами спочатку Георгія Гонгадзе, потім найважливішого свідка злочину Юрія Кравченка, потім так чи інакше причетних до справи великих і малих міліцейських чинів, все одно ця кров назавжди лишиться на руках прямих чи не прямих замовників злочину. Хай цю справу закривають, ховають, фальшують – вона все одно спливе.

Не знаю, як у кого, але після винесення вироку Юлії Володимирівні, я не можу позбавитися відчуття, що й моя свобода обмежена тими куцими метрами камери із заґратованим віконцем, про які вона писала на волю. її лист, власне, перегукується з аргументами її тюремників – не варто, пише леді Ю, ставити просування України в Європу в залежність від її долі. Це значить: якщо навіть наш Четвертий президент не виконає вимоги резолюції Європарламенту, а перегляд справи Тимошенко там умова необхідна, хай буде так. Бо втратити шанс, який випав на долю України щодо асоційованого членства в ЄС було б непоправною помилкою. Сказати це, сидячи під парасолею на Лазуровому побережжі, зовсім не те, що в тюремній камері. Для цього треба мати мужність. І звичайно ж – гідність.

Покладаючись у вирішенні будь-яких українських проблем – від корупції до Качанівської бранки – на міжнародну спільноту, ми прирікаємо себе на чергове розчарування. Бо ніхто й ніколи за нас не виконає домашньої роботи. Й це, мабуть, найголовніше з головного, з усього обширу pro domo. Людину ніхто не зробить вільною чи гордою – окрім неї самої. Наша несвобода совісти чи слова, наші страхи та злидні, їстимуть нас рівно стільки часу, скільки ми це дозволятимемо. І поки не втямимо одної дуже важливої істини. Попри те, що гідність завжди індивідуальна, що вона народжується в кожній окремо взятій душі, як і почуття свободи, рушійною силою прогресу вони стають, коли опановують масою. Народом. Нацією. За відомою поетичною формулою, якщо рушиться в океан частина стрімчака чи берега, то меншою стає вся Земля. Так само й із гідністю та свободою. Якщо когось принижують, лупцюють на демонстрації кийками чи труять сльозогінним газом, якщо когось піддають тортурам міліціянти чи кидають за ґрати без вини, якщо в когось крадуть голоси на виборах чи крадуть під забудову парк, де виросли по¬коління ваших дітей і онуків, це принижують і обкрадають усіх нас. Одеських, вінницьких і донецьких, луганських і львівських. Зменшення свободи всього однієї людини насправді зменшує простір Свободи. І як давно сказано, дзвін б’є по тобі самому».

Із  статті Леоніда Капелюшного «PRO DOMO» в журналі «Сучасність», N10, 2012.

Джерело: newerapolit.wordpress.com

You have no rights to post comments