Ми спілкуємося з місцевими, намагаємося показати відео з дому, показуємо їм фото нічного Львова, Києва, Дніпропетровська. Вони дивляться це відео і фото – впадають у шок і питають: "Неужели, у нас на Украине такое может быть?" Тобто нічний Львів для них - це якесь європейське місто. А коли питаємо, чому вони проти Європи, в них відповіді немає, окрім того, що навіщо вона їм. Але виявляється, що ці люди просто не їздили нікуди далі за Луганськ. Або кожний другий працює в Москві. Але хіба це вихід - працювати в іншій державі замість своєї? І навіщо було війну запрошувати до себе додому?

Я думаю, що в країні потрібна така армія, щоб добровольці були непотрібні, бо насправді не може людина за короткий термін стати військовим. Люди, які знаходяться за лінією фронту, повинні жити тихо і спокійно, радіючи життю. А ми, солдати, маємо, як у фільмі кажуть: батьківщину захищати, бо то наша професія.

Я родом зі Львівської області, міста Ходорів. Мені 26, а у формі я з 13 років, і окрім армії толком більше нічого робити не вмію, бо за спеціальністю я військовий.

У нас Україна не воювала раніше, і солдати просто так отримували зарплату. Але суть в тому, що коли приходить така біда, як на Донбасі, військовий має кинути усього себе, померти якщо потрібно, за тих людей, яких він ніколи навіть не бачив. Є багато таких військових, які дослужилися до великих погонів, але ніколи ніде не брали участь, тому їхній обов'язок залишитись тут, заради інших.

Я раніше завжди казав батькові, що коли стану старим, то хотілося б десь іти по коридору з паличкою і чути, як позаду люди шепочуть, що от пішов військовий, тобто почути за своєю спиною повагу до армії. Коли я згадую своїх офіцерів-викладачів, які пройшли Афганістан, Чечню, то в нас до них була величезна повага, ми їх слухали з півслова. Тому я завжди кажу, що військовий повинен воювати, а не просто форму носити. А от суспільству з перших років Незалежності потрібно було б створювати сильну і боєздатну армію, а не таку, яка у нас зараз. Хоча ми показали, що щось можемо. Грузія три дні протрималася у 2008-му, а ми вже рік воюємо.

Але як воюємо? За останній рік чомусь ніхто не подумав про таку елементарну техніку, як СНАР (ЛРС - радянська станція наземної артилерійської розвідки). Це машини, що засікають координати вогневих позицій артилерії противника. Тобто противник стріляє, снаряд ще не падає на землю, а та машина вже дає координати, звідки його було запущено. Такий простий пристрій може врятувати сотні людей. Є люди, які не загинули, а втратили руки, ноги, очі, або отримали ще якісь травми, і вони вже не будуть жити так, як раніше. В мене є друг, який втратив на війні руку. Він з дитинства ходив у спортзал. Коли ми були на ротації, я поїхав його провідати, а він теж був добровольцем. І сказав мені: "Ти знаєш, що в цьому всьому найбільш прикре? Це те, що спортзал вже буде не той".

У першому батальйоні 24-ої бригади я - старший офіцер з вогневого ураження. Все, що більше 30 мм, - мій профіль. Я повинен знати все про техніку, про боєприпаси і бути на виїздах артилерійським корегувальником. Я вважаю, що мені за цей рік, що я тут, просто повезло. Якщо взяти карту східних областей, то наш перший батальйон пройшов купу боїв: включаючи Луганський аеропорт, звільнення Лисичанська. Спочатку в кожного з нас було повно емоцій, коли дізнавались про поранених, тим більше вбитих. Тепер, через рік, це стало звичайним ділом. Ось так війна змінює кожного.

Для військового перший бій можна порівняти з першою дівчиною. В мене так само, перший - найнезабутніший. Нашою задачею було закріпитися в населеному пункті Ямпіль, у Донецькій області. Паралельно з нами висувалась 95-та і 25-та бригади. Ми брали ямпільські блокпости і врешті заїхали в місто, як на параді, тоді сєпари його залишили, перебігши за річку Сіверський Донець.

Надійшла команда брати міст. З одного боку 25-ка штурмувала ямпільский блокпост, а ми мали піти далі - в тил цього блокпоста, там де основні сили супротивника. Ми виїхали на дорогу і зайняли оборону.

Ось там вперше наш підрозділ сильно відчув, що воно таке, коли по тобі стріляють. А відчуття були такі, що словами не передати: слухаєш своє серце, і здається, що в тебе страшна аритмія. А ще неймовірно сильно хотілося пити. У повітрі відчувався дивний запах ліків і пороху, чому так - не знаю. Але його потім дуже важко вивести з одягу.

Спочатку ми зайняли міст, потім переїхали за нього і закріпилися там, загалом вели перестрілку з ворогом зі стрілецької зброї. У сєпарів там була церква, в якій вони тримали склад боєприпасів і полонених. Покійний командир другої роти, старший лейтенант Валєра Бондарнеко відправив відділення на зачистку церкви, а у решти був час сісти перекурити. Через півгодини командир батальйону віддав наказ командиру другої роти заїхати в село Закотне і там закріпитися. Я, командир і ще 6 машин поїхали на завдання. Дорога йшла прямо, а в одному місці розходилася на 2 лінії. Ми поїхали лівіше, а один взвод поїхав направо, потрапив у засідку і прийняв бій. Ми розвернулися і вирушили на допомогу. Злетіли з гори. Знизу нас одразу оточили цивільні машини: "Москвич", "Ауді -100", "Мерседес" і "Черрі". Один з наших БТРів взяв на таран "Москвича", і його відкинуло в сторону. А далі ми лупили куди попало, чи то від страху, чи ще від чогось, але зовсім не так, як в кіно про крутих хлопців, які влучають точно в ціль.

Тим не менше, більшість наших пострілів було спрямовано на "Черрі", тому вона вибухнула. І я вперше побачив, як вибухає машина. Четверту машину задавив "Танчик", наш танкіст. А "Мерседес" ми просто сильно обстріляли.

Після розборок з машинами ми вступили в бій у Закотному. Там було дуже важко, бо сєпарів було стільки, що аж кишіло. Але ми його виграли, та ще й так, що через пару днів після того бою Гіркін написав в себе в соцсєтях, що працювали елітні війська. Але коли йшла наша бронетехніка, вони дізналися, що в нас буде їхати 2 БТРа, зробили засаду і з кулемету зняли з броні всіх, хто там був. В результаті за ту операцію ми отримали 7 загиблих і двох поранених.

Після того бою ми зайняли одну з висот. Коли до нас приїхав замкобата з хлопцями, ми не одразу зрозуміли, що в них з настроєм,а виявилось, що загинув комбат Ігор Вікторович Ляшенко. Я ніколи не бачив, щоб плакала така кількість чоловіків одночасно. Ми його поважали. Нас було близько 150 чоловік, і усі шанували комбата, стоячи на горі. Це було 19 червня. В той момент в наш бік почала під'їджати ворожа техніка. Коли побачили міномети, зрозуміли, що буде обстріл. Зробили маленький командний пункт, і я взявся корегувати вогонь нашої артилерії. Вона добряче нам допомогла, але місце, яке ми зайняли, виявилось невигідним, нижчим за інші точки, що були навкруги, тому довелося відступати. З'ясували потім, що наказ відступати прийшов ще раніше, але ми його не отримали. Коли приїхали в лагерь і через декілька днів почали аналізувати весь той бій, то зрозуміли, що нам просто постійно дуже щастило.

Я скільки не дивився на людей на Донбасі, думав, що вони хороші, працьовиті. Такої кількості полів соняшника, як тут, я ніде не бачив, але проблема в тому, що частина країни розвивалася, а люди на сході залишилися в Радянському Союзі. І цей жорсткий совок досі над ними висить. Коли ми спілкуємось з місцевими, то намагаємося показати відео з дому, показуємо їм фото нічного Львова Київ, Дніпропетровськ. Вони дивляться це відео і фото - впадають у шок і питають: "Неужели, у нас на Украине такое может быть?"

Тобто, нічний Львів для них - це якесь європейське місто. А коли питаємо, чому вони проти Європи, в них відповіді немає, окрім того, що навіщо вона їм. Але виявляється, що ці люди просто не їздили нікуди далі за Луганськ. Або кожний другий працює в Москві. Але хіба це вихід - працювати в іншій державі замість своєї? І навіщо було війну запрошувати до себе додому?

І ніхто з місцевих не може відповісти на питання, а якщо тут буде Росія, то як ви будете жити? Деякі люди відповідають, що їм все одно і що вони змінять тільки прапор. Для тих, що по життю нічого не хочуть, а просто п'ють пиво біля ларька, це дійсно так. Але є багато адекватних людей. Якщо людина чогось добилася, вона знає ціну своїй роботі.

Це я точно зрозумів, то такій людині шкода, коли до нього приходять додому, б'ють по голові і забирають машину, або хату, або бізнес. І ці люди розуміють, що ці "ЛНР" і "ДНР" - це просто беззаконня. От Лисичанськ, вже півроку як звільнили, а в місті не змінилося нічого. А якби хоч би один завод відновили, і з тих, хто просто на вулиці бухає, хтось би пішов на завод охоронцями, отримували б зарплату. Тоді для них був би стимул хотіти тут жити.

А ще мені "подобається" точка зору росіян, що Україна - це не держава. Я бажаю їм також ополчення на своїй землі, щоб просто зрозуміли хоч трохи, що це таке. Хоча мені шкода, як наших матерів, так і російських. Моя мама дізналася, що я в зоні АТО, тільки в серпні місяці. А от з татом у нас свій шифр, якщо йому подзвонять і скажуть, що його син в полоні, він відповість що в нього дві доньки і покладе трубку. Бо мама в нас не має переживати.

Тут, на війні, в мене з'вилася купа друзів, і ця дружба не така, як вдома, це щось зовсім інше. Тут кожного хочеться уберегти. От, наприклад, є в нас доктор, йому 35 років, в нього є дружина і малий син, який має йти в школу. Скільки ми його вмовляли, щоб він кудись в госпіталь поїхав, подалі з передової заради малого, а він відмовляється. Каже, що нас він ні за що не залишить. Ось такі тут стосунки - глибокі і щирі.

Я б дуже не хотів, щоб про Україну знали у світі тільки як про війну. У мене наша країна асоціюється з молодою дівчиною. І є таке враження, що її просто взяли і б'ють: там вдарили, там вдарили, а потрібно, щоб її любили, щоб вона була потрібною і коханою. Дуже хочеться, щоб її перестали зраджувати.

Источник: censor.net.ua

You have no rights to post comments