Пройшла чергова прес-конференція Президента України Петра Порошенко. І особисто – я не пам’ятаю ще більш вдалого поєднання: впевненого володіння мовами, простоти у спілкуванні з пресою, інтелекту і відвертості ніж у жодного з попередніх Президентів України. Вперше, за багато років, не соромно дивитись як Президент України представляє її за кордоном. Здавалося б все добре, але чомусь не покидає відчуття розчарування і тривоги за майбутнє України. І особливо після оголошення «мирного плану» Президента.

Чи розуміє Президент, що з кожним його кроком по встановленню миру на Донбасі, позиції терористів тільки підсилюються. І розпочався цей процес не сьогодні. Відмова Генерального штабу в озброєнні добровольчих батальйонів, при його наявності у великої кількості, очевидні витоки секретної інформації, небажання Президента України бачити очевидну професійну непридатність, або зраду, начальника державної прикордонної служби України – Літвина та й інших «паркетних генералів», вже призвели до невиправданої загибелі сотень наших кращих співвітчизників. І тисячам покалічених, котрим жити з цим все останнє життя. Схоже Президент України, у своєму намаганні встановити мир за будь яку ціну, домовляючись з терористами і агресорами, забув відому істину – хто намагається відкупитись від війни, її все одно отримає. З ганьбою - на додачу.

Знакова подія - перший гучний «дзвоник», пролунав під час виходу основного угруповання терористів зі Слав’янська. Чотири години колона військової техніки, з особовим складом терористів, кількістю не менш 3-4 тисячі бійців, що на той час складало основні їх сили, з гарматами, мінометами, снарядами, рухалась по відкритої місцевості, без жодного пострілу з боку сил АТО. Що це, як не змова? А потім, все це військо об’єдналося у Донецьку зі своїми спільниками і почало закріплюватись. Наслідки цієї події ми вже побачили.

Нам розказують – ми не здатні контролювати кордон з Росією і на цей час близько 200 км. цього кордону дійсно не контролюється. А точніше – контролюється терористами. Можливо, ми дійсно не в змозі контролювати переміщення через кордон людей пішим ходом, але ж головна проблема полягає у постачанні через кордон важкого озброєння і безперервного підкріплення терористів. Чому збройні сили України не використовують для знищення колон техніки - ракети, з дальністю польоту декілька сотень км. і авіацію, це чергове питання. На очікувану відповідь – ми не хочемо, щоб ракета випадково потрапила на територію Росії, порада – розмістити ракетний підрозділ на лінії кордону і вести огонь по ворожим колонам, коли вони віддаляться від кордону, в глибину території України, на 2 км. Чому прес-аташе, Мін. оборони України, спокійно повідомляє нам про те, що в Україні розвернувся, і виконує бойові завдання, польовий штаб російських військ, заміст того, щоб накрити його залпом «Градів», чи ще більш потужної бойової техніки, котра теж є в Україні? Чому, при виході бійців з Іловайського «котла», ніхто навіть не намагався хоча б частково подавити гарматні вогневі точки і наших бійців розстрілювали як у тирі? Чому, коли авіація виконує бойове завдання, вона не оснащена тепловими ракетами захисту, хоча вони теж є в Україні? Бідкаємося на те, що не вистачає бронетехніки і в той же час сотні одиниць її, підготованої до експорту, стоять у бойовому стані? Заощаджуємо, на крові наших патріотів? Питання, на які бійцям важко дати відповідь.

І як пояснити покаліченим бійцям, котрі бачили стільки смертей, що вистачить на покоління, дружинам, дітям, батькам загиблих, за що полягли ці герої. Щоб наприкінці, з ініціативи Президента, терористам-вбивцям надали більше прав ніж тим, хто з ними боровся? Невже ми такі дурні, що не розуміємо про те, що за три роки їх самоврядування, та ще й з правом законного озброєння, населений людьми з російськими паспортами, котрих Путін буде «захищати», вже як своїх громадян, Донбас остаточно перетвориться на російську митрополію і залишиться тільки перенести кордон України ближче до Харкова. Та ще й питання – чи не далі? А що думає пане Президент про тих патріотів України, з числа жителів Донбасу, існування котрих перетвориться на щоденний страх за власне життя та своїх дітей. Чи в Україні вже стає традицією кидати своїх громадян?

Такий мир нам не потрібен. Такий мир потрібен Росії та її приспішникам. Такий мир веде до капітуляції України. Тільки капітуляції прихованої, розтягнутої на три роки. Ми здатні виграти цю війну і якщо у пана Президента теж є на те воля, ми її виграємо, швидко і ефективно. І по першу чергу, для досягнення цієї мети потрібно терміново і безкомпромісно провести люстрацію у Генеральному штабі збройних сил України. Війна вже виявила і героїв ї зрадників, або невігласів у штанях з лампасами і є кім їх замінити. Зволікання смертельно небезпечне, для самого існування України. І якщо Президент України знайде у собі сили поступитися особистими симпатіями та рішуче проведе цю рокіровку, ми виграємо.

Є серйозна проблема і з черговою мобілізацією. Загони громадської оборони створюються суто формально. Не можна у пресі викладати всі проблеми, але доведу основне. Навчати і озброювати таки загони потрібно одночасно з їх формуванням. А не тоді, коли піде навала ворожої бронетехніки. Наш Загін, з власної ініціативи, один зі всіх у області, вже організував навчання та бойове злагодження, але воно не може бути ефективним без реальної зброї, котру нам видавати не поспішають. Озброюються всі, крім тих, кому це потрібно для захисту своєї країни. Тому, вийде як завжди – автомати в руки, людям, не навченим хоча б основам бойового мистецтва і одразу на виконання завдання.

Дуже сподіваюсь, що пан президент прочитає цю статтю і сприйме її як квінтесенцію думок мільйонів громадян України, котрі налаштовані ніколи і ні під будь яким приводом погоджуватись навіть з теоретичною можливістю поразки. Хочеться вірити, що пане Президент, як головнокомандуючий, ретельне проаналізує ситуацію, змусить своїх підлеглих надавати об’єктивну інформацію щодо стану збройних сил, у частки реальних запасів сучасної зброї, на складах і в військах, оперативності проведення необхідних заходів з підготовки військових спеціалістів і загонів громадської оборони, які можуть зіграти вирішальну роль в знищенні противника, у разі їх прориву до міст і сіл України. Особливо південно-східного регіону.

З побажанням всім нам перемоги,

В.О. Командира Загону громадської оборони – 6 «СКІФ»,

у м. Миколаїв Перегончук Олександр, «Главком»

You have no rights to post comments