Це повинен знати українець: Хроніки Тимошенко. Таємниця "криз" 2005 року.

Перш ніж зайнятись детальним розглядом криз, які супроводжували перше прем'єрство Юлії Тимошенко, необхідно правильно собі уявити реалії, в яких вона працювала. Найважливіше, що зазвичай випадає з поля зору більшості людей, це повноваження, які вона мала, і склад уряду, який вона отримала внаслідок коаліційної угоди.

Більшість вважає, що прем'єр-міністр в 2005 році був сильніший за президента, а відтак Юлія Тимошенко мала хіба що не абсолютні повноваження. Коли ж ми зазирнемо в саму політреформу [1], то побачимо там, що цей закон вступав в дію з 1 вересня 2005 року. А Юлія Тимошенко була звільнена з посади 8 вересня 2005 року. Тобто, вона і тижня не пропрацювала із повноваженнями, які теоретично дарувала їй політреформа.

Відволічемось трохи вбік, аби розглянути один дуже цікавий збіг, пов'язаний з терміном каденції Тимошенко: Генеральна Прокуратура Російської Федерації протягом її прем'єрства тримала справу на неї відкритою, а закрила тільки 26 вересня [2], тобто щойно її звільнили з керівної посади, тут же росіяни й вирішили, що питань до неї немає.

Взагалі, історія з цією справою містить кілька дуже цікавих деталей, уже міцно забутих широкою публікою. 15 квітня Юлія Тимошенко повинна була летіти в Москву на урядову зустріч, але цей візит було зненацька скасовано. Офіційною причиною була названа посівна, однак в реальності справи були набагато серйозніші. Існує заява Генерального Прокурора РФ В. Устинова, зроблена 12 квітня, в якій він заявляє... що Юлія Тимошенко досі знаходиться в розшуку [3]. А Сергій Терьохін, який тоді був міністром економіки, назвав причиною скасування візиту саме можливість її арешту [4].

Виникала безпрограшна комбінація:

- якщо Юлію Тимошенко заарештовують, вона автоматично втрачає посаду і виключається з українського політикума;
- якщо Юлія Тимошенко не буде заарештована, відкривається можливість назвати її "російським агентом" і теж добитись її відставки.

Тому саме 12-15 квітня можна назвати датою початку масованої інформаційної кампанії "Тимошенко - агент Кремля", яка нині перетворилась в усталений політтехнологічний міф, глибоко закарбований в суспільній свідомості.

Однак там явно було щось глибше, набагато глибше, адже напередодні гарантії недоторканності Юлії Тимошенко дав не лише голова МЗС С. Лавров, а й посол РФ В. Черномирдін. Зараз нам уже відомо, що коли Росія дає гарантію, вона готує якусь підлість. Так було і тут. Розгадка полягала в тематиці зустрічі, на яку повинна була летіти Юлія Тимошенко. - на цій зустрічі вона повинна була озвучити офіційну позицію України з приводу СНД та ЕЕП, а найголовніше - з приводу подальшої їх долі, а також питання базування ЧФ РФ [4, 5]

Згідно інтерв'ю, яке вона дала Бі-Бі-Сі 15 квітня, її позиція полягала в тому, щоб добиватись від Росії рівних партнерських, а не продовження традиційних "братських" відносин [7], що практично ставило хрест на подальшій інтеграції в євразійські структури. А відкрита справа, таким чином, була інструментом шантажу Юлії Тимошенко, щоб вона була більш зговірливою, і під дамокловим мечем арешту погодилась на російський, або якийсь "компромісний", варіант. До її честі, вона відмовилась "підставлятись", і скасувала зустріч. І знову дивний збіг. Виявляється, уже 22 квітня на перемовини в Росію поїхав... тодішній голова РНБО Петро Порошенко [5], саме для пошуку "компромісного" рішення як по СНД, так і по ЧФ РФ. І воно, що цікаво, полягало в... підписанні програмних документів по ЕЕП [9], яке начебто не протирічить руху в НАТО, і про це заявив сам Порошенко.

Що цікаво, напередодні запланованого візиту в ЗМІ почали циркулювати чутки, що Юлія Тимошенко збирається домовитись про укріплення співробітництва із Росією, і через це Ющенко збирається відправити її у відставку [6, 8]. Новим претендентом на місце прем'єр-міністра називався... Петро Порошенко, який по факту і оголосив про це саме укріплення (див. вище). Все це свідчить, що вищеописана версія про існування комбінації із відставкою Тимошенко, щонайменше, має право на життя.

До речі, із закриттям кримінальної справи Росія Юлію Тимошенко надурила. Не дивлячись на повідомлення від 26 вересня, насправді ця справа була закрита тільки 26 грудня 2005 року, в зв'язку із закінченням терміну давності справи [14]. За дивним збігом, якраз тоді було остаточно визначено, що заключення газового договору знаходиться в міцних руках Ю. Єханурова та І. Плачкова, а вірогідність повернення на посаду Юлії Тимошенко була мінімальна. А раз так, необхідність шантажу арештом відпала.

Повернімось назад до нашої теми, і занотуємо дві дуже важливі речі:

- Юлія Тимошенко з 4 лютого (з 24 січня вона була "в. о.") по 1 вересня 2005 року мала урізані повноваження;
- Віктор Ющенко з 23 січня по 1 вересня 2005 року мав повноваження Кучми.Це розбиває популярний аргумент, що Юлія Тимошенко була мало не диктатором при слабкому президенті.

Президент був не менш сильним, ніж його всевладний попередник, і мав всі необхідні повноваження для здійснення реформ. Наступним елементом цього ж аргумента був уряд, який начебто був підконтрольним Тимошенко.

Не будемо далеко ходити, а просто розпишемо в стовпчик весь склад того Кабміну [10], і проставимо поряд із ним приналежність (на той момент):

Перший віце-прем'єр-міністр - Анатолій Кінах (Наша Україна).
Віце-прем'єр з євроінтеграції - Олег Рибачук (Наша Україна).
Віце-прем'єр з гуманітарних питань - Микола Томенко (Наша Україна).
Віце прем'єр з адміністративної реформи - Роман Безсмертний (Наша Україна).
Міністр аграрної політики - Олександр Баранівський (СПУ).
Міністр внутрішніх справ – Юрій Луценко (СПУ).
Міністр економіки - Сергій Тєрьохін (Партія Реформи і Порядок).
Міністр закордонних справ - Борис Тарасюк (Наша Україна).
Міністр культури – Оксана Білозір (Наша Україна).
Міністр оборони – Анатолій Гриценко (формально безпартійний, реально працював в штабі НУ).
Міністр освіти і науки - Станіслав Ніколаєнко (СПУ).
Міністр охорони здоров'я - Микола Поліщук (Наша Україна).
Міністр охорони навколишнього середовища - Павло Ігнатенко (Наша Україна).
Міністр палива та енергетики - Іван Плачков (безпартійний, реально працював на Віктора Ющенка).
Мінпраці та соціальної політики - Вячеслав Кириленко (Наша Україна).
Міністр промислової політики - Володимир Шандра (Наша Україна).
Міністр транспорту – Євген Червоненко (безпартійний, реально працював на Віктора Ющенка).
Міністр у справах сім'ї і молоді - Юрій Павленко (Наша Україна).
Міністр фінансів – Віктор Пинзеник (Партія Реформи і Порядок).
Міністр надзвичайних ситуацій - Давид Жванія (Наша Україна).
Міністр юстиції – Роман Зварич (Наша Україна).
+ голова СБУ - Олександр Турчинов (БЮТ).

Підсумовуючи цей список, можна зробити остаточний висновок: якщо це і був "партійний" уряд, то це був саме уряд "Нашої України". Юлія Тимошенко не мала там жодного "свого" міністра, а політтехнологічний міф про те, що цей уряд був підконтрольним їй, базується на тому, що чимало колишніх урядовців, зокрема, Микола Томенко, Сергій Терьохін та Борис Тарасюк, згодом перейшли до Блоку Юлії Тимошенко. Однак навіть із такою скидкою очевидно, що:

- склад уряду, який працював з 4 лютого по 8 вересня 2005 року, повністю контролювався Віктором Ющенко, який тоді мав усі повноваження Леоніда Кучми;

Окремо слід зауважити, що подібний склад уряду відверто порушував коаліційну угоду між Юлією Тимошенко та Віктором Ющенко, яка передбачала поділ місць в уряді між "Нашою Україною" та БЮТ в пропорціях відповідно 55% та 23% [11, п. 2]. За угодою про організаційно-кадрове забезпечення Юлія Тимошенко повинна була отримати 5 місць, натомість не отримала жодного. Однак Юлія Тимошенко, очевидно, згодилась порушити цей пункт, щоб зберегти хоча б формальну єдність політичних сил Майдану-2004, і аби "війна демократів", запрограмована прийняттям політреформи, не почалась одразу після революції. У якості компенсації за цю поступку вона отримала місце керівника Служби Безпеки України для Олександра Турчинова.

- таким чином, Віктор Ющенко вже на етапі формування уряду продовжив свою роботу по торпедуванню коаліції "Сила Народа" та фактичному витисканню Юлії Тимошенко з вищої політики.

Особливо варто виділити одне призначення. За паливно-енергетичний комплекс в цьому уряді відповідав Іван Плачков, давній противник Юлії Тимошенко ще з часів віце-прем'єрства в уряді Віктора Ющенка зразка 2000 року. Саме він, як сьогодні нам уже відомо, і є "автором" практики веєрних відключень [12], які в далекому 2000-му році зупинила Юлія Тимошенко [13]. В цій дрібниці відбивається основний принцип кадрового підбору, яким керувався Віктор Ющенко: уряд повинен був бути протиставлений прем'єр-міністру, і таким чином Юлія Тимошенко постійно знаходилась під дамокловим мечем відставки.

- таким чином, "війна прем'єр-міністра та президента", як вона нині подається в численних політтехнологічних міфах, насправді була закономірним результатом невидимої "війни прем'єр-міністра і уряду", розпочатої тодішнім президентом України;

Втім, Віктор Ющенко не збирався виконувати коаліційну угоду і в ряді інших пунктів, які становили основу його власної економічної програми.

Невеличкий відступ. Одразу після вступу на посаду прем'єр-міністра Юлія Тимошенко озвучила пріоритетні напрямки своїх реформ [15]:

- внутрішній та міжнародний аудит всіх державних монополій, і призначення їх менеджерів на конкурсній (тендерній) основі;
- системний аналіз всіх приватизаційних процесів, що пройшли в країні, а також існуючих планів приватизації. Першим прикладом такого аудиту повинна була стати "Криворіжсталь" [16];
- організація роботи щодо вступу України в СОТ;
- процес європейської інтеграції України [17];
- створення громадських колегій при кожному міністерстві для консультацій із громадськістю щодо планів перебудови країни;
- розробка кодексу честі державного службовця, в якому повинні міститись обов'язки службовця, які мають ним підписуватись як присяга і публічний договір із суспільством.

Останні два пункта повинні були вже тоді закласти підгрунтя для створення в Україні широкого громадського руху і "громадянського суспільства". Як бачимо, цю концепцію вперше привнесла до нас саме Юлія Тимошенко, і сьогоднішні численні Громадські Організації та Громадські Ради - це закономірний розвиток її ідеї про громадську колегію.

Ющенко, на відміну від Тимошенко, зайнявся кадровою політикою, зокрема, заміною губернаторів. Цікаво, що новим губернатором Донеччини він призначив... Вадима Чупруна [18]. Цей представник штабу Ющенка в Донецькій області був найменш публічним із всіх, і на це були підстави. Справа в тому, що саме він був послом України в Туркменістані протягом цілих дев'яти років, а також... особистим другом Віктора Януковича. Більше того, Вадим Чупрун працював з Януковичем ще в ті часи, коли той очолював обласне автоуправління.

- цим призначенням Віктор Ющенко подавав сигнал Віктору Януковичу, що в принципі згоден на сепаратну угоду і визнання феодального права Партії Регіонів на Схід. Одночасно він подавав сигнал людям Леоніда Кучми про можливість повернення;

А 7 лютого 2005 року перший віце-прем'єр Анатолій Кінах зненацька заговорив про відсутність підстав для підвищення цін на паливно-мастильні матеріали. Це була прелюдія до першої із двох широковідомих криз того часу, яка в суспільстві отримала назву "бензинової". Адже після провалу політичних інтриг, спрямованих на торпедування призначення Тимошенко прем'єром, домогтись її відставки можна було тільки шляхом економічної війни.

Перш ніж перейти до власне розгляду цієї кризи, необхідно правильно уявити собі тодішній ринок нафтопродуктів. По-перше, він був цілковито непрозорим. Всі українські нафтові трейдери мали закриту структуру витрат, в якій ховались масові закупівлі нафти в Російській Федерації. Робилось це задля зменшення податків - адже чим вища ціна (а імпорт нафтопродуктів підвищує загальну ціну), тим менше платиться податку на прибуток [19]. 23 травня Юлія Тимошенко частково оприлюднила "секрет" вітчизняних нафтовиків - близько 90% нафти в Україні мало або російське походження, або російську власність (через контроль над українськими НПЗ), з яких 75% поступало з території Росії, а 22% з Казахстану [20].

Тепер проаналізуємо сам початок бензинової кризи. До неї спричинилось різке падіння переробки нафти в квітні 2005 року, на цілих 23.5% у порівнянні із аналогічним періодом 2004 року [21]. А воно, в свою чергу, було продиктоване трьома факторами:

- одночасно були зупинені "на ремонт" Херсонський і Лисичанський НПЗ. Обидва контролювались російськими фірмами - відповідно НК "Альянс" та ТНК-ВР;
- були припинені поставки нафтопродуктів з Росії по уже оплаченим контрактам, причому Росія на голубому оці заявила, що затримка із поставками продиктована... ремонтом НПЗ, рішення про що було прийнято російськими же фірмами;
- були припинені поставки нафтопродуктів і на ті мережі українських АЗС, які прямо належали російським корпораціям Лукойл, ТНК-ВР та "Альянс". Зокрема, тій же ТНК належала мережа із 1280 заправок [22].Тобто, якщо скласти докупи всі ці фактори, залишається один-єдиний висновок:

- "бензинова криза" цілком і повністю була "состряпана" Російською Федерацією;

До речі, Юлія Тимошенко не побоялась про це заявити одразу після того, як "бензинова криза" почала розкручуватись [21, 25], а Віктор Ющенко... зненацька заявив, що "нафтові" домовленості із Росією необхідно починати із "чистого листа" [23], і це при тому, що Росія де-факто в односторонньому порядку ці самі домовленості і розірвала. Цікава підробиця: критиком дій Юлії Тимошенко під час "бензинової кризи" був також... Петро Порошенко [24], який заговорив про "прорахунки уряду". І той, і інший уникали будь-яких кривих слів на адресу Росії.

Юлія Тимошенко тим часом оприлюднила свій план боротьби із кризою, який можна умовно охарактеризувати двома виразами - "диверсифікація поставок" та "торговельні інтервенції". Судіть самі [20]:

- структура нафтового імпорту повинна бути змінена таким чином, щоб з однієї країни не поступало більше ніж 20-25% загальноукраїнських потреб;
- заключення контрактів на поставки з Білоруссю та Молдовою (70 тис. тон.), Литвою (30 тис. тон.), Сербією (100 тис. тон) та Хорватією (50 тис. тон);
- заключення контрактів "на кордоні" України та Росії про взаємозаміщення лівійської та російської нафти, яка належить європейським компаніям (а це близько 2 млн. тон);
- заключення додаткових контрактів з Казахстаном на щомісячну поставку 200 тис. тон нафти через територію РФ;
- збільшення поставок нафтопродуктів через морські порти Чорного моря, в зв'язку із чим пропонувалось модернізувати Кременчуцький НПЗ для прийому більшого обсягу сировини;
- будівництво нового НПЗ під Одесою [30]

Такий розкид контрактів пояснювався не лише необхідністю термінових поставок. Це було напрацьовуванням "на живу нитку" якомога ширшого спектру можливих схем забезпечення України нафтою, які, до того ж, не залежали б від "періодів ремонту" українських НПЗ, які належали росіянам.

Своє рішення "бензинової кризи" надав і Віктор Ющенко. Причому дуже дивним чином, адже замість наведення порядку в паливно-енергетичному секторі, він... запропонував домовитись із головними гравцями в ньому під його особисті гарантії [26].

Скажемо більше, його пропозиції технічно означали підвищення ступеню монополізації українського ринку. Знову ж таки, судіть самі:

- передати недержавній комерційній компанії "Укрнафта" акції трьох НПЗ - Кременчуцького, Дрогобицького та Надвірнянського. При цьому у держави залишалось 50% + 1 акція, решта передавалась "Укрнафті" [27]
- придбати інші пакети акцій "Укртатнафти", "Нафтопереробний комплекс Галичина", АТ "Нафтохімік Прикарпаття"... і теж передати "Укрнафті" [26].

Фактично, Віктор Ющенко пропонував Юлії Тимошенко за рахунок бюджету створити приватного монополіста з імпорту та переробки нафти, який теоретично міг скласти конкуренцію російському диктату. Але де взяти гроші на такий проект, було незрозумілим - адже викуп державою акцій підприємств такого рівня є дуже дорогим задоволенням, а ціна його сягає сотень мільйонів доларів. В дужках зауважимо дві підробиці: "Укрнафта" на той час контролювалась групою "Приват" І. Коломойського, а викуп акцій приватних підприємств вимагав би від уряду мало не рейдерської атаки. Звісно, що Юлія Тимошенко ці доручення проігнорувала.

- на цьому прикладі легко побачити, що твердження про лобіювання Юлією Тимошенко інтересів групи "Приват" в часи Віктора Ющенка є політтехнологічним міфом. По факту ці інтереси лобіював сам президент України, і не особливо це приховував;

Цікаво, що підхід Юлії Тимошенко з теоретичної точки зору є типовим "ринковим" підходом, коли уряд забезпечує підвищення конкурентності економіки. А підхід Віктора Ющенка правильно називати "ручним", оскільки будь-які домовленості на особистій основі не мають взагалі ніякого відношення до ринку: це типовий "олігархічно-арбітражний" спосіб управління економікою, який процвітав в Україні при Кучмі.

- таким чином, уявлення про те, що Юлія Тимошенко є прихильником "ручного керування" теж не відповідає дійсності, а насправді цим грішив Віктор Андрійович Ющенко;

"Бензинову кризу" Юлії Тимошенко вдалось приборкати протягом місяця, при цьому їй вдалося навіть повернути ціни на колишній, "докризовий" рівень. Але перебої з поставками по контрактам припинились аж в жовтні-місяці, коли Юлії Тимошенко вже не було на посаді прем'єр-міністра [28]. Знову дивний збіг, чи не так?

Іншою, не менш резонансною кризою часів першої каденції Тимошенко, була так звана "цукрова" криза, яка спалахнула в липні 2005 року. Причиної її стало притримування близько 250 тисяч тон цукру шістьма найбільшими операторами на українському ринку з метою підвищення закупівельних цін [29]. Такий обсяг був зовсім не випадковим, адже квота на 260 тис. тон цукрового імпорту входила до переліку умов до вступу у Всесвітню Торговельну Організацію, що призвело б до приходу на український ринок інших фірм, а це змусило б вітчизняних цукровиробників припинити системну практику завищування цін на цукор. Таким чином, виникла картельна змова, яка переслідувала за мету хоча б часткове компенсування втрат прибутків від відкриття українських ринків [33]. Загальний ріст цін на цукор в цей час становив 67.68%.

Українському громадянину вона запам'яталась насамперед тому, що в її центрі опинився конфлікт між міністром економіки Сергієм Терьохіним та міністром АПК Олександром Баранівським, і тим самим засвідчив існування всередині уряду системної опозиції до прем'єр-міністра. Сам цей конфлікт тлів дуже довго, адже Терьохін виступав за якомога швидший вступ до СОТ, а Баранівський за "поступовий" [31], і в суперечках виразів не особливо добирали.- Сергій Терьохін запропонував для вирішення "цукрової кризи" ввезти 300 тисяч тон тростинного цукру-сирцю [29];
- Олександр Баранівський у відповідь звинуватив Терьохіна в надуженні владою та намаганні знищити вітчизняного виробника [32]

Навіть більше, фракція СПУ заблокувала голосування постанови про ввезення цукру-сирцю [34], що зумовило остаточне рішення Юлії Тимошенко втрутитись в конфлікт. Вона поставила ультиматум Баранівському: або він згоджується на торговельну інтервенцію, або йде у відставку. В результаті рішення було прийнято - цукор було імпортовано із Бразилії та Польщі [35]. І уже наприкінці серпня ціни на цукор знизились до докризового рівня [36].

А уже в 2006 році Антимонопольний комітет оприлюднив шокуючі відомості про те, що цукрова криза 2005 року дійсно була картельною змовою. Причому рішення засвідчувало персональну вину Олександра Баранівського в її роздмухуванні [36] і звинувачувало його за ст. 17 Закону про захист економічної конкуренції.

За підсумками цього рішення було оштрафовано шість компаній:

- ТОВ "Українська продовольча компанія";
- ТОВ "Агропродінвест";
- ТОВ "Цукровий союз";
- ТОВ "Гала-Трейд";
- ТОВ "Астарта-Київ";
- ТОВ "Торговий дім" Агропромислове об'єднання "Цукровик Полтавщини";

Цікава підробиця. Ключовим власником компанії "Агропродінвест", яка за антимонопольним розслідуванням була оштрафована на 4 млн. грн., був... тодішній голова РНБО Петро Порошенко [37].

І ще була третя, так звана "м'ясна криза". На відміну від попередніх, ця дійсно була наслідком діяльності Юлії Тимошенко. 1 квітня 2005 року Кабінетом Міністрів була затверджена програма "Контрабанді - стоп", яка мала за мету перекриття основних каналів контрабанди в Україну [38]. Чільною частиною цього тіньового бізнесу було ввезення м'яса з Австралії, Парагваю, Аргентини, Бразилії та Нової Зеландії через Одесу [39]. Юлія Тимошенко ці канали перекрила, і в країні утворився дефіцит м'яса, адже свого часу було прийнято ввізне мито [40], яке фактично блокувало легальний імпорт м'яса. Коли ціни почали різко зростати, Юлія Тимошенко тут же запропонувала план вирішення [41]:

- ввізне мито знижувалось в 10 разів, і становило не більше 10%, плюс 20% податок на додану вартість;
- ввезти планувалось близько 1 млн. тон м'яса, при цьому закупівлі повинні були відбуватись прозоро за допомогою аукціонів.
- збільшити обсяги вітчизняного птахівництва, виділити земельні ділянки під розширення існуючих та створення нових ферм [42] і створити робочу групу з розробки розвитку харчової промисловості;
- гроші від збору мита на ввезення імпортного м'яса спрямовуватимуться на дотації вітчизняним м'ясовиробникам.

Таким чином, термін "м'ясної кризи" не добув навіть місяця, вже з 15 квітня 2005 року ціни почали знижуватись [43]. Були у плану Тимошенко і більш довгострокові наслідки. Завдяки переліченим заходам, власне, Україна і перетворилась із імпортера на експортера якісної м'ясної продукції.

Цей випадок демонструє, наскільки швидко і ефективно діяла Юлія Тимошенко, коли криза не провокувалась штучно, а виникала через перекоси чи негаразди власне в економіці України. І що цікаво, у всіх кризових ситуаціях Юлія Тимошенко діяла суто за ринковими правилами та законами, підтримуючи конкуренцію, і не допускаючи монопольного диктата.

Однак, крім економічного, був іще політичний фронт...

[1] http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=15881
[2] http://m.newsru.com/arch/russia/26sep2005/tima.html
[3] http://korrespondent.net/ukraine/politics/119064-genprokuror-rf-timoshenko
[4] http://korrespondent.net/ukraine/politics/119144-interpol-zayavil-chto
[5] http://www.svoboda.org/content/article/107258.html
[6] http://grani.ru/Politics/World/Europe/Ukraine/m.87806.html
[7] http://censor.net.ua/resonance/1315/yuliya_timoshenko_quotya_by_hotela
[8] http://www.kp.ru/daily/23495.4/38892/

[9] http://korrespondent.net/world/worldabus/120214-izvestiya-nelzya-tak