Від людини можна очікувати лише того, на що вона здатна. Ви були лідерами парламентської опозиції, і кожен із вас, напевно, був би кращим президентом, ніж перелякана істота, що сьогодні на-магається всіма силами утримати владу. Але ситуація склалася так, що ви змушені були очолити громадянський спротив. На жаль, із парламентарів зазвичай виходять погані революціонери.
До революції призводить багато чинників, але є два суто суб’єктивних. Революція відбувається у державі, очільник якої неадекватний своєму місцю. Це може бути жлобуватий завгар, а може бути просвічений французький король чи інтелігентний російський імператор. Головне – те, що він не розв’язує кризи завчасно, а безтурботно полює на ворон чи ведмедів, пропонуючи своїм підданим їсти тістечка або капусту.
Але так само революція відбувається в країні, політична еліта якої не здатна усунути неадекватного гаранта від влади у мирний та більш-менш легітимний спосіб. І навіть якщо влада сама впаде в руки, нездатна її утримати й розв’язати накопичені проблеми. У такому випадку до влади приходять «справжні» революціонери, як-от якобінці у Франції чи більшовики в Росії. На жаль, зі «справжніх» революціонерів зазвичай виходять погані парламентарі. З них взагалі не виходить нічого доброго, крім вояків та катів.
Як у мирний та легітимний спосіб перебрати владу в мешканця Межигір’я вам порадять юри-сти та політтехнологи. Але, раз у раз виходячи на Майдан за вашим закликом і покликом сумління, я вважаю себе зобов’язаним як історик повідомити про деякі загальні речі.
1. Сьогодні у нас існує одна головна проблема і одна головна загроза. І це не Янукович, не його суди і не його «Беркут». З усім цим, зрештою, неважко впоратися. Загрозу становить його новий стратегічний союзник, який вже довів свою готовність вдаватися до прямої інтервенції для реалізації своїх геополітичних мрій. А проблему становить населення Сходу і Півдня нашої з вами країни, яке у своїй більшості досі щиро підтримує «межигірського гаранта».
2. З Путіним вдіяти нічого не можна. За його плечима досвід «жандармів Європи» від Ніколая I до Леоніда Брежнєва. А ще за ним десятки мільйонів його підданих, які щиро вважають Україну частиною Росії, українців – частиною російського народу, а українську мову – російською говіркою.
3. На Європу сподіватися марно. Уся її майже сторічна історія після завершення Першої світо-вої війни – це мартиролог капітуляцій. Мюнхен-1938, Ялта-1945, Гельсінкі-1975 – ось віхи цього «славетного» шляху. Своєму останньому «переможному руху» на Схід Європа має завдячувати винятково Михайлові Горбачову, адже сама вона нездатна нікого ані визволити, ані захистити.
4. Америка минулого сторіччя тричі ставала рятівником Заходу та демократії. На жаль, сього-днішній хазяїн Білого Дому не дуже схожий на Вудро Вільсона, Франкліна Делано Рузвельта або Ро-нальда Рейгана. Хоча й він, гадаю, не в змозі буде ігнорувати міжнародні гарантії, надані Україні йо-го попередником. Якщо, звісно, встигне.
5. Навіть Путін не наважиться сьогодні просто вторгнутися до сусідньої країни. Його має за-просити на допомогу або «законний» президент України, або хоча б новостворена «держава» на кшталт Південної Осетії. І він має бути впевнений, що його вояків буде радо зустрічати місцеве населення.
6. Щоб мешканці Харкова і Донецька не вітали новий аншлюс, вони мають перетворитися на прихильників незалежної демократичної України. Це дуже важко, адже ці люди не просто «дурні», «затуркані» чи «неосвічені». Вони – інші. За психологією вони «бюджетники», за культурою – мало-роси, за історичною пам’яттю – радянські люди. Це означає, що вони потребують мінімальних, але твердих соціальних гарантій, вільного існування російської культури та збереження радянських пам’ятників і свят. І все це ми маємо їм надати.
7. Єдиний шлях до цього – бюджетна і культурна децентралізація. Якщо Донбас «годує» сьо-годні усю країну, нехай він обмежиться забезпеченням гідних заробітних плат своїм мешканцям. Якщо Одеса вважає себе російським містом, нехай там розмовляють і вчаться російською. Якщо в Харкові бажають бачити пам’ятники Леніну, давайте звеземо їх туди з усієї України.
8. І ще одне. За наших чиновників жоден бюджет нездатний прогодувати нікого, крім них са-мих. Отже, ми маємо, нарешті, створити матеріальну базу громадянського суспільства – європейське законодавство про благодійну діяльність. Нехай церкви і національні громади, вітчизняні меценати та приватні фонди підтримують усіх, хто цього потребує, фінансують школи та лікарні, музеї та біб-ліотеки.
Ми не можемо швидко переробити наших співвітчизників, але можемо створити їм умови для існування в сучасній європейській полікультурній державі. Й усі маємо усвідомити: вони в «нашій» країні жити зможуть, ми в «їхній», напевно, що ні.
Віталій Нахманович, історик
Комментарии
RSS лента комментариев этой записи